Філіп Степанович Орлик (укр. Пилип Степанович Орлик, 21 жовтня 1672, село Косута, Вілейське староство, Річ Посполита - 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство) - політичний діяч Війська Запорізького, найближчий соратник гетьмана обох берегів Дніпра Івана Мазепи, який перейшов на бік Карла XII. Після смерті Мазепи Орлик був проголошений в Бендерах мазепинцями гетьманом у вигнанні.
Автор політико-правового проекту, відомого як Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 року, який, за задумом Орлика, повинен був прийняти Карл XII в разі перемоги в Північній війні за послуги, надані козаками в допомогу Швеції проти Росії. Після поразки Швеції і підписання Ништадтского мирного договору вступ в силу документа, складеного Орликом, було неможливим.
Сім'я:
Предками Орлика були чеські дворяни.
Батько - Степан, католик, брав участь у польсько-турецькій війні й загинув у битві під Хотином у 1673.
Мати - Ірина, православна, була з роду дрібних шляхтичів Малаховських, власників невеликого маєтку в селі Косута.
Дружина – Ганна (народилась 29 липня 1683), дочка полтавського полковника Павла Герцика. Майже на 15 років пережила чоловіка
Діти:
Григорій (Григір) - генерал-лейтенант французької армії.
Анастасія (1699—1728)
Михайло (1704—)
Варвара (1707—)
Яків (1711, Бендери — 1721)
Марта (1713—)
Марина (1715—)
Катерина (1718, померла рано).
Всього в родині було семеро дітей.
Життєпис
Народився у Косуті (Ошмянський повіт, Віленське воєводство, нині Вілейський район, Мінська область, Білорусь) в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів.
Навчався у єзуїтській колегії у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив у 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, італійською та іншими мовами.
Прибічник Мазепи та обрання на гетьманство
Протягом 1698—1700 років — служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита, потім у Полтавському полку, а згодом старшим військовим канцеляристом і реєнтом у ГВК Війська Запорізького.
З 1702 (за іншими джерелами — з 1706) року — Генеральний писар і довірена особа Івана Мазепи. 1708 року — взяв участь у виступі Мазепи проти Петра I.
27 червня 1709-го року (після Полтавської битки) емігрував до Османської імперії.
За Іваном Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тисячі запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обрали 5 квітня 1710-го року Пилипа Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва, а також османського султана і шведського короля.
Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко (прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.
Полiтика
Основними пріоритетами зовнішньої політики Пилип Орлик уважав: необхідність шведської протекції з гарантією незалежності й територіальної цілісності України, встановлення міцного миру та військового союзу з Кримським ханством.
Законодавчу владу мав представляти парламент — Генеральна Рада, що складалася б з генеральної старшини, полковників, генеральних радників (делегатів від козацьких полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорізької Січі. Передбачалося, що Генеральна Рада збиратиметься тричі на рік — у січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) та жовтні (на Покрову). Між сесіями парламенту його повноваження виконував гетьман разом з Радою генеральної старшини. Вони уособлювали найвищу виконавчу владу. Щодо місцевої адміністрації, то вона була представлена виборними цивільними полковниками та полковою старшиною, сотниками, сотенною старшиною.
Орлик оперував двома категоріями держави: «панство» і «народ». «Панство» — це суверенна держава на чолі з монархом. «Народ» — населення певного політично окресленого територіального суб’єкта під владою монарха. Відповідно прогнозувалися правові стосунки двох типів: перший — «підданство», що виникає при завоюванні. Другий — «протекція», що виникає при добровільному входженні народу під владу монарха. Стосовно цього, Орлик уводить поняття «вільний народ» — населення певної території, що має права на самоврядування, договірні відносини з монархом та самовизначення у сенсі зміни монарха при невиконанні ним зобов’язань. При цьому суттєво обмежується політична роль монарха — його фактично виведено з політичної системи, він є лише гарантом її незмінності, а не чинником її регулювання.
Перша українська «Конституція»
Перша сторінка Конституції Пилипа Орлика (оригінал, створений у Бендерах у квітні 1710 р. староукраїнською мовою, РДАДА, ф.124, оп.2, спр.12, арк.3.)
Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 році Пилип Орлик склав (згідно інших джерел схвалив) «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького» («лат. Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis»), уклав зі старшиною та запорожцями угоду — документ, який пізніше дістав назву Конституції Пилипа Орлика — так звана «Бендерська конституція», яку інколи вважають першою українською Конституцією, а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Московії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.
Створення цих документів вважається значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.
Визвольні змагання
За підтримки Карла XII Пилип Орлик вступив у союз із кримськими татарами та Османською імперією, і 8 листопада 1710-го року остання, підтримуючи гетьмана Орлика, оголосила війну Московії.
На початку 1711 року Пилип Орлик уклав з Кримським ханатом Кайрський договір про оборонно-наступальний військовий союз і розпочав спільний похід запорожців, буджацьких татар, шведів і поляків (під командуванням Юзефа Потоцького — прихильника Сьаніслава І.Лещинського) проти московитів в Україні. Шведський король брав на себе зобов'язання вести війну доти, поки Україна не буде визволена від московського панування, а османи і татари обіцяли свою допомогу у цій боротьбі.
Пилип Орлик добре підготувався до походу, в який 12 лютого вирушив з Бендер, перейшовши кордон поблизу Рашкова. Він розсилав листи-універсали в яких закликав до повстання народу проти влади московського царя. Населення підтримало Орлика і один за одним міста Правобережжя переходили під владу гетьмана. На початку лютого (за ст. ст.) 1711 р. козацькі війська на чолі з гетьманом вже розташовувалися біля Немирова. Пилип Орлик також надіслав листа із закликом до боротьби гетьману Лівобережжя Івану Скоропадському, що дуже налякало московський уряд і Петра I.
Проти полків Пилипа Орлика виступило військо під командуванням генерального осавула Григорія Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. Гетьмана підтримав повсталий український народ.
У березні 1711 року об'єднані війська під командуванням Пилипа Орлика підійшли до добре укріпленої Білої Церкви, де перебував московський гарнізон. Розпочалася облога міста, але жоден із штурмів не був успішним, бо гарнізон мав достатню кількість боєприпасів і сильну артилерію.
Через брак провіанту, наближення весняної повені та через наближення московських загонів, татарські війська зрадили гетьмана, та почали тікати на південь, беручи дорогою великий ясир. Правобережні козаки, що раніше приєдналися до Орлика, довідавшись про звірства татар, кинулись рятувати свої родини. Таким чином із 16 тисяч українського війська у Пилипа Орлика залишилося лише 3 тисячі, з якими гетьман вимушений був відійти до Бендер.
Через військову невдачу, та дії татарських союзників, гетьман втратив підтримку українського населення.
Після поразки
Протягом наступних років Орлик із невеликою групою прибічників шукав підтримки своєї справи у різних європейських володарів.
У 1709-1714 роках перебував у Бендерах.
У наслідку Прутського миру, 5 березня 1712 року султан надіслав свій фірман, за яким на Правобережну Україну й Запорозьку Січ поширювалася влада Орлика. У квітні 1712 року Османська імперія підписала договір з Московією: Лівобережжя з Києвом та його передмістям лишалося за Московською державою. Ратифікація Прутського договору в такому вигляді стала тяжким ударом для Орлика та його сподвижників. Адже Україна залишалася розділеною, над Лівобережжям продовжувала панувати Москва. Влада ж Орлика над Правобережною Україною, отримана за султанським фірманом, через непоступливість Речі Посполитої була надто примарною: вже через два роки, у квітні 1714 року, Османська імперія та Річ Посполита уклали договір, за яким Правобережна Україна залишалася за Річчю Посполитою.
З 1714 року Орлик із частиною старшини скористався запрошенням Карла ХІІ і жив до 1720 року у Шведської імперії. Після підписання шведсько-московського миру виїхав із Швеції й вимушено змінив по черзі Німеччину, Австрію, Річ Посполиту. 1722 року, прямуючи до запорозьких козаків в Олешківську Січ, його затримала османська влада в Хотині й до 1738 року інтернувала у Салоніках.
Проте він не припиняв пошуки підтримки у різних європейських державах (Франції, Великої Британії, Речі Посполитої, Ватикану, Саксонії, Прусії та інших), неодноразово порушував питання про допомогу в справі відновлення української державності, продовжував бомбардувати французьких, польських, шведських і османських політичних діячів маніфестами про недолю України та разом із сином Григором планувати кроки, спрямовані на звільнення вітчизни від московського ярма.
Надалі жив у Хотині, Серезі, по тому — в Чернівцях, Каушканах і Бухаресті Бухаресті. Згодом переїхав до Ясс, де й помер 24 травня 1742 року.